15 Гру, 20:45

365

«У нього стріляв снайпер»: як росіяни вбили юриста Олега Німчука, який виїжджав з окупованого Ірпеня

Юрист Олег Німчук планував прожити 100 років і придбати власний острів. Але він загинув, коли евакуйовувався з Ірпеня на початку березня 2022 року від рук російських окупантів. А перед цим вони знищили його дім. Старша сестра Олега Діна і досі не змирилася із втратою, як і мама та його друзі. Вона розповіла Переяслав.Сity про рідну людину, яку вбила війна. Передаємо в оригіналі.

«У вас росте геніальна дитина»

– Різниця у віці у нас із братом півтора року. Я – старша, – розповідає Діна. – Дитинство наше проходило в Києві, батьки вчилися у КПІ. Наш тато (насправді вітчим, але він нас ростив, як рідних, і був нам за справжнього батька все життя) помер у 2019 році від раку.

Діна, старша сестра Олега Німчука

Ще будучи малими з Олегом постійно гралися разом, щось фантазували, уявляли якісь вигадані світи – впевнена, що мій внутрішній світ став набагато насиченішим саме завдяки братові. Перед сном ми завжди довго теревенили, а мама сварила нас, що не спимо. З ним завжди було цікаво. Так само цікаво з ним було і в дорослому житті. Ми могли говорити про все, жартувати, у нього було гарне почуття гумору. І ще він ніколи не відмовляв, коли його просили про допомогу.

А ще Олег був дуже розумним. І коли я кажу дуже – я не перебільшую. Його ніколи не можна було обіграти в жодну настільну чи комп’ютерну гру. Ще в молодших класах мама якось зводила Олега до психолога, і там їй сказали, що в неї росте геніальна дитина. У брата був супермозок.

Після школи він вступив до Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого в Харкові та закінчив його з червоним дипломом. При тому, що жив у гуртожитку, встигав ходити на всі студентські вечірки. Водночас і багато годин проводив у бібліотеці за навчанням. Коли Олег ішов до якось мети, то викладався на повну.

«Він міг би стати головним героєм»

Олег працював за фахом – юристом. Дуже допомагав своїй компанії, усі його любили й поважали. Колеги згадують його з теплом. Він пригощав їх смаколиками й радив найцікавіші книжки. З ним можна було поговорити на будь-яку тему. Він був дуже щирим, завжди мав цікаві думки.

Олега можна було назвати «ходячою енциклопедією», універсальним довідником, бо мав відповіді майже на всі запитання. При цьому був цілком незалежний від думки сторонніх (у хорошому сенсі), вічно спраглий до нових знань та відкриттів. Захоплювався наукою, космосом і рейвами (масова вечірка з виступами ді-джеїв) – таке цікаве й непересічне поєднання.

Брата можна характеризувати одним словом – світлий. Він випромінював позитив. Так його описували друзі, колеги, сім’я, – усі ми. Він міг би стати головним героєм якогось фантазійно-пригодницького оповідання. Людина з величезним внутрішнім всесвітом. Жив яскраво, радісно, у цілому любив життя. І всі, хто його оточував, так само переймали цей позитив.

У дитинстві Олег займався єдиноборствами, але недовго, бо швидко зрозумів, що то не для нього. Він до всіх ставився по-дружньому, ніколи не виявляв агресії, був миролюбним, таким собі пацифістом. Не сприймав насильство чи агресію в жодних проявах. Конфлікти завжди вирішував лише словами.

Друзі згадують Олега як дуже доброзичливого і щирого. З ним було просто і легко. Він завжди був радий гостям, збирав багато друзів, готував їм смачненьке – міг зробити свій особливий борщ чи млинці, або приготувати марсельський суп чи лапшу удон, ще й друзів цьому навчити. А ще він завжди мав купу солодощів, щоб було чим пригостити гостей. Друзі пригадують посиденьки на кухні Олега, розмови про все на світі, вечори настільних ігор чи перегляду фільмів, які він організовував.

«Я б у нього закохалася, але в мене не було шансів»

Одногрупниця Олега Лоліта Нікуліч згадує про хлопця так:

– Я з Олегом разом вчилася в університеті. Він був таким хлопцем, що коли мої батьки привезли поселяти мене в гуртожиток і побачили його, то мама прошепотіла мені на вухо: «Не смій закохуватися». У нього були гарні татуювання, яскраве волосся, він сам був дуже красивим. І добрим. Завжди, коли мені потрібна була допомога, був поруч.

А якось він приніс до нас в кімнату цілу каструлю з гречкою та сосисками і сказав: «Я їду на вихідні, візьміть собі, їжте, щоб не зіпсувалося». Мені ще подобалося в ньому, що попри тату, що в наші часи навчання (2005 рік) було незвично, він був гарним студентом, ввічливим, розумним, дисциплінованим, але не зашореним, з власною думкою, вільний. Це те, чого особисто мені ніколи не вистачало. Я зазвичай сиділа, зачинившись у кімнаті. Він назвав нашу кімнату «закритого типу», а в нього була «відкритого», бо він був таким – щедрим, відвертим.

Я хотіла б у нього закохатися, але в мене просто не було шансів. Він був гармонійним і чудовим. Коли дізналася, що він загинув, довго не могла прийти до тями.

«Нас дійсно бомблять»

– Брат мешкав у Києві, а незадовго до початку цієї війни батьки допомогли купити йому квартиру в гарному містечку Ірпінь. Саме там 24 лютого Олег зустрів війну, у своїй квартирі на вулиці Давидчука. Писав нам, що чує, як літаки літають на Гостомель і як заспокійливо звучить наша артилерія.

Коли почалися бої в місті, Олег залишався вдома. Бої точилися в іншій частині міста, тож він почувався більш-менш безпечно, наскільки це було можливо в тих умовах. Ми з ним виходили на зв’язок щодня, з мамою так само. Олег казав, що, на його думку, цивільним нічого не загрожує, тож вважав, що вдома буде безпечніше. Тоді ми ще не знали, на що здатен ворог.

З перших днів війни Олег намагався достукатися до знайомих з росії, донести до них увесь жах ситуації. Писав дописи в соцмережах, пояснював людям, що це справжня війна, що нас дійсно бомблять.

Востаннє ми спілкувалися 4 березня. Наступного дня зв’язок обірвався і моє останнє повідомлення: «Привіт, у тебе все нормально?» залишилося без відповіді. На той момент в Ірпені вже не було електрики, води, газу, опалення, а на вулиці мороз – мінус десять.

Місяць тривалих пошуків

– З розповідей мешканців, з якими ми спілкувалися вже після звільнення Ірпеня, люди збиралися разом, щоб сходити в магазин за продуктами. У дворі неподалік був колодязь, тож воду було де набрати. Олег як людина, що дуже любила ходити в походи, мав туристичний газовий пальник і кілька балонів, а також інше спорядження, тож ми дуже сподівалися, що він якось гріється й готує їжу. Можливості зв’язатися з ним не було жодної.

Після того, як зв’язок обірвався, разом з друзями, колегами й родичами Олега ми створили спільний чат і почали займатися пошуками. Це тривало понад місяць. За цей час встигли обдзвонити купу волонтерів, подати заявки на всі можливі гарячі лінії (СБУ, поліція, Червоний Хрест, телеграм-канали пошуку зниклих безвісти й полонених), публікували інформацію в соцмережах, але жодної інформації не було.

Пам’ятаю, як на початку березня оприлюднили відео евакуації з Ірпеня, я переглядала його кілька разів, вдивлялася в обличчя людей, намагалася розгледіти, чи не було там часом брата.

Від квартири нічого не лишилося

– Гадаю, коли обірвався зв’язок із зовнішнім світом, Олег відчув, що треба рухатися. До того ж із новин ми знали, що бої в місті почали наближатися до його району, тож, вірогідно, Олег вирішив таки вибиратися звідти. З розповідей його сусідів знаємо, що востаннє його бачили біля будинку 7 чи 8 березня. Вірогідно, він спробував виїхати саме 8 березня, бо після цього ніхто його вже не бачив.

Пізніше в нас було кілька хибних тривог – надійшла інформація від волонтерів, що нібито Олега евакуювали й він у лікарні, але невідомо, у якій саме, тож ми кілька днів обдзвонювали лікарні в Києві, Житомирі й області. Потім, після звільнення Ірпеня, була інформація про те, що нібито поліція й волонтери перевірили його будинок, але двері були замкнені, нікого не знайшли.

Пізніше ми дізналися, що десь із 10 березня його та сусідні будинки почали нещадно бомбити, і весь поверх, де була квартира брата (це був останній 5 поверх) вигорів вщент, двері в його квартиру знесло вибухом зсередини, були ще якісь залишки стін, але вже без даху. Від його квартири нічого не залишилося, згоріли всі речі, документи, фотографії – усе, що було йому дорогим.

11 квітня нам вдалося потрапити в його будинок, побачити на власні очі те, що залишилося від його дому, але тіла брата там не було. Ми були на межі відчаю, бо куди ж він тоді міг подітися? Найстрашнішого, звичайно, ніхто не хотів навіть припускати.

У нього стріляв снайпер

– Мені 12 квітня зателефонував волонтер. Говорив спокійно, але я відчувала, що це недобрі новини. Сказав, що сьогодні в підвалі будинку на вулиці Чехова знайшли тіло, викликали поліцію, у кишені були документи, тож особу встановили одразу. Це був Олег. Йому вдалося віддалитися лише на 2 км від дому. Судячи з усього, він їхав на своєму електровелосипеді, хоча це наші здогадки, бо велосипед ніде не знайшли, але в рюкзаку із собою він мав велосипедний замок і помпу. Припускаємо, що збирався доїхати до мами у Київ.

На вулиці Чехова в нього стріляв снайпер. Він міг і не стріляти, у нього був вибір, він міг просто дати молодому хлопцю виїхати з міста, але він вирішив вистрілити й забрати чиєсь життя. Пізніше мешканці розповідали, що цей маршрут був небезпечним. Люди нібито знали, що там ховався снайпер на даху будинку. Чому Олег обрав саме цей шлях, ніхто не знає.

Стріляли в нього згори, куля пройшла навиліт через життєво важливі органи. Але, попри поранення, Олег знайшов у собі сили й пішов шукати допомогу в найближчому будинку. На жаль, там ніхто не відгукнувся – чи то людей вже не було, чи то боялися відчиняти. Волонтери знайшли мого брата в підвалі цього будинку. З ним був рюкзак із речами, але без телефона. Можливо, його забрали окупанти ще раніше, або вже після того, як у нього стріляли.

Тіло відвезли в морг у Бучі. Але через величезну кількість загиблих, яких привозили з усіх найближчих міст у ті дні, та через перебої з електропостачанням експертизи ми дочекалися тільки 23 квітня, тобто через 11 днів. Експертка сказала, що з таким пораненням у нього було максимум дві години.

Олега кремували 25 квітня на Байковому кладовищі. У ті дні на кремацію нікого не пускали, тільки мамі дозволили постояти біля труни, покласти квіти, але в сам крематорій потрапити не можна було. То був просто нескінченний конвеєр.

Мріяв дожити до 100 років і купити острів

– У грудні 2022-го Олегу мало виповнитися 37 років. Він не боявся смерті, але й дуже любив життя. Він планував багато ходити у походи з друзями, дуже любив гори й природу, багато подорожував. У вільний час фотографував – створював неймовірні фотопейзажі.

Загалом брат мріяв дожити до 100 років. А ще в нього була мрія – купити острів, він навіть стежив за цінами на цьому ринку. Можливо, якби дожив до ста, то переїхав би жити на якийсь острів і це було б у його стилі. Завжди уявляла, як ми, вже старі, будемо збиратися на сімейні вечори й грати в «настолки». І якось я його таки обіграю, бо він завжди вигравав.

Олег – це світла, тепла і затишна людина, якої нам усім бракуватиме. Через його загибель тепер люто ненавиджу усю ту країну, яка вирішила, що може просто так прийти і забрати наші життя, спалити наші домівки, змусити нас стільки плакати.

Його загибель дуже вплинула на багатьох його друзів і близьких. Ми досі часто переписуємося та разом сумуємо, згадуємо Олега, підтримуємо один одного. Насправді він об’єднав велику купу людей. Ми переглядаємо фото, сімейні відео, перечитуємо повідомлення, якими обмінювалися, досі говоримо про нього як про живого, наче він просто поїхав.

Не виходить прийняти цей факт, що його вже немає. Порожнеча всередині у кожного, хто знав Олега. Однокласниці брата хочуть створити в музеї школи, де він навчався, меморіальну дошку, бо окрім брата в них ще кілька однокласників загинуло через війну.

Моєму сину, його племіннику, ми ще не сказали про загибель Олега. Вони дуже любили один одного. У брата була дівчина. Вони спілкувалися, кілька разів зустрічалися, у них усе тільки починалося, а потім прийшла війна. Ця дівчина так само активно брала участь у пошуках Олега, як і всі інші його друзі.

Ми ще досі не поховали прах брата – не вирішили, як і де це буде. Ще замало часу минуло. Не знаю, як рятуються інші від таких втрат. Я намагаюся жити за нас двох, так, як він умів жити – радіти кожному дню, хоча поки це здається нереальним.

Сподіваюсь, зараз він вже у своєму власному раю, де можна вічно ходити в гори, сидіти біля намету та дивитися на захід сонця.

Фото: Переяслав.Сity 

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.