Ексклюзив

7 Жов, 16:33

508

росія розстрілювала будинки в Ірпені просто тому, що ми живемо по-іншому: інтервʼю з нардепом Костянтином Бондарєвим

Журналістка «Київщини 24/7» поспілкувалась із головою Київської обласної парторганізації «Батьківщина», нардепом Костянтином Бондарєвим про роботу в перші дні війни, головні проблеми транспортної галузі в Україні, благодійні виставки картин Марії Примаченко в Європі та відбудову Київщини.

Як триває відбудова Київщини? Які вже є результати?

На жаль, відбудова територій, які постраждали від воєнних дій, відбувається дуже повільними темпами. Зараз активно будуються й ремонтуються мости, відновлюється інфраструктура (є електроенергія в Бучі, Іванкові, Ірпені). Життя поступово повертається в ті міста та села, що були захоплені російськими військами. Але, що стосується відбудови житлового сектору та зруйнованих будинків, то тут ситуація значно складніша.

Наші міжнародні партнери заявляють, що вкладатимуть кошти у відбудову українських міст, але поки їх ще немає. Розуміючи, що й у державному, і в місцевих бюджетах грошей немає, ми усвідомлюємо, що можемо розраховувати лише на приватні інвестиції. Намагаємося знайти кошти на відновлення наших територій. Я, наприклад, зараз займаюся організацією благодійних виставок картин Марії Приймаченко у Європі, аби залучити кошти не тільки на відбудову Київщини, а і для допомоги військовим, бійцям ТрО та їхнім родинам, вимушеним переселенцям. Але зима не за горами. Найперше й найголовніше, що треба зробити, — відремонтувати пошкоджені дахи приватних будинків та багатоповерхівок і встановити вікна в ті житлові приміщення, які через активні бойові дії були розбиті чи пошкоджені.

Яку діяльність розгорнула ВО «Батьківщина» в період окупації та після неї?

У період окупації наша команда активно опікувалася трьома основними напрямками — допомогою в евакуації людей з окупованих територій, наданням гуманітарної допомоги та збиранням інформації для ЗСУ щодо місцеперебування російських військ і техніки. Я особисто супроводжував гуманітарні вантажі й допомагав водіям проїжджати блокпости.

Окрім того, ми організовували евакуацію хворих дітей з Охматдиту для подальшого лікування у Європі. Члени нашої команди по всій області й на окупованих територіях, зокрема в Іванкові, передавали інформацію нашим військовим про місця дислокації російських військ та пересування ворожої техніки.

Де вас зустріла війна? Що робили в перші дні? З якими труднощами під час війни ви зіткнулися? З якими з них боролися найперше?

Війна зустріла мене вдома. Я прокинувся від вибухів. Недалеко від мого дому прилетіла російська ракета. У перші дні повномасштабного вторгнення я займався тим же, що й робили всі на початку війни. Ми шукали зброю для самозахисту, паливо, їжу й медикаменти.

Лютіж, Ірпінь, Буча, з іншого боку — Бровари. Було дуже гучно. До мене приїхали мої друзі та знайомі: хтось з центру Києва, тому що урядовий квартал був перекритий і там було складно пересуватися. У когось розбомбили дім в Ірпені, тому люди переїхали до мене, а хтось виїхав із Маріуполя. Перші декілька місяців людям потрібен був дах над головою, тепло та їжа. Можливо, через постійну присутність людей разом було простіше пережити цей час.

Удень я їздив на роботу займатися поточними питаннями — гуманітарка, збір інформації, допомога в евакуації людей з окупованих територій. Взимку людям, які втратили власні домівки, потрібні були теплі речі та продукти.

У перший тиждень ми займалися пошуком необхідного. До прикладу, вишгородські медичні заклади були взагалі без постачання продуктів. Ми всі разом вирішували ці питання.

На другий день війни наші збройні сили підірвали мости, зокрема між Вишгородом та Хотянівкою. Люди вимушені були або об‘їждати 50 кілометрів через Лебедівку, або шукати варіанти, як їм перебратися через Обвідний канал. Тоді я спустив легкомоторний човен — і перевозив людей щоранку й щовечора. Мені ще й довелося попрацювати поромником (ред. сміється). До речі, люди віддячували мені за допомогу то тушонкою, то картоплею.

У перші дні війни всі ділилися одне з одним необхідними речами. Тому, як не дивно, ці дні для мене запам’яталися теплом людського спілкування між сусідами й у чергах на заправці.

Ми, українці, дивовижно сильний народ. Я ніколи не думав, що мені доведеться пережити ще й війну. Часто жартую, що моє покоління вже бачило, напевно, усе. Ми пережили Чорнобиль, 90-ті з купонами й талонами — я 3 місяці отримував стипендію сигаретами, коли навчався в інституті. Далі коронавірус — і світ опинився в глобальній кризі. Тоді мені здавалося, що на цьому наші випробування завершились. Втім, зараз вже більше ніж півроку в нашій країні триває війна.

Мені було важко усвідомлювати, що чимало людей, з якими я працював, опинилися на окупованій території в страшних умовах. Цей етап ми пережили всі разом. Нещодавно мої друзі, які воюють на Ізюмському напрямку, надіслали фотографії та відео зі звільненого Ізюму. Вони мені показали, що сталося з Ізюмським оптико-механічним заводом, який я придбав багато років тому. Сьогодні він практично зруйнований, як і увесь промисловий потенціал міста, яке донедавна було справжнім промисловим центром, зокрема в офтальмології.

Розкажіть про майбутній благодійний проєкт із виставками картин відомої української мисткині Марії Примаченко у європейських містах. Коли плануєте його реалізувати?

Багато років тому я потрапив у чудову частину Київської області — в Іванківський район. Я займався там підприємницькою діяльністю: було чимало промислових та виробничих об’єктів; вів аграрний бізнес. Так вийшло, що люди зверталися до мене з якимись проблемами. Їм допомагав колектив моїх друзів та партнерів. Люди дякували мені і приносили малюнки. Тоді мені здавалося, що вони — дитячі. Я не міг зрозуміти, навіщо мені їх дарують і не розумів їхню реальну цінність. Через деякий час мій друг пояснив, що це картини художниці Марії Приймаченко. Після цього я почав глибше вивчати тему живопису. Зараз це одне із моїх найбільших хобі вже багато років — я колекціоную її картини. Роботи Марії Приймаченко підкорили мене своєю щирістю, казковістю, життєвою емоцією. У колективу однодумців «Батьківщини» Київської області народилася така ідея: чому б не використати наші комунікації та зв’язки Ірпеня, Бучі, Броварів, адже в них є міста-побратими у Європі? Чому б не повезти туди цю колекцію картин і не зробити виставку для того, щоби познайомити європейців ближче з творчістю відомої української художниці й водночас не зібрати кошти на потреби Київщини? Зараз ми працюємо над цим проєктом. Кошти, отримані від виставок, плануємо направити на ремонт пошкоджених будинків, потреби наших військових, бійців ТрО та їхніх родин і реабілітацію постраждалих від війни. Цей проєкт у процесі розроблення.

Ви були на Міжнародній конференції з питань відновлення України у швейцарському Лугано. Якими є її результати? Чим ви задоволені, а що б зробили інакше? Які рішення на конференції вдалося прийняти на користь України?

Найважливіше рішення наших партнерів — Україну треба відновлювати не після завершення війни, а зараз. Для того, щоби закінчилася війна, ми маємо перемогти, а для того, щоби перемогти, ми щонайменше повинні вижити. Щоби вижити в умовах достатньо суворого клімату, нам потрібна допомога у відновленні інфраструктури, проведення тепла в оселі, ремонті будинків і дахів. Звісно, ми отримуватимемо допомогу, але нашій владі не довіряють, саме тому було прийнято рішення про фінансування не через центральний бюджет, а через трасти, які організоватимуться в регіонах під конкретні проєкти.

Нас змушують домовлятися одне з одним. Війна змусила все суспільство домовитися, адже сьогодні в нас немає влади чи опозиції; у всіх одна спільна мета — наша перемога. Зараз нам потрібно перемогти ворога, який нахабно вдерся на територію нашої країни.

Формула надання фінансової допомоги в Лугано має враховувати думку меншості. Уявімо: зібралася місцева рада і вирішує, що нам треба відремонтувати школу, дитячий садок, лікарню. Якщо абсолютно всі підтримають це рішення, тоді буде фінансування.

На конференції я відчув об’єднану позицію політикуму всього світу — ніхто не збирається миритися з росіянами; війна має завершитися тільки перемогою. Ніхто не буде терпіти ведмедя, який вилазить зі своєї клітки для того, щоби завдати якогось удару.

Якою має стати відбудована Київщина і вся Україна після війни? Якою ви бачите нашу країну після перемоги?

російський національний шовінізм нікуди не дінеться. Коли ми переможемо в цій війні, то 150 мільйонів росіян, які хочуть війни, раптом не зникнуть, тому Європі необхідно будувати нову систему безпеки й у тій новій концепції Україна буде відігравати вирішальну роль.

Усі бачили, що вони розстрілювали багатоповерхівки в Ірпені — із танків стріляли по 1-му, 13-му, 6-му поверхах. Навіщо? Там сиділи снайпери? Навряд чи. Це була загроза для них? Ні. Це заздрість. Вони розстрілювали будинки, знищували все навколо себе просто тому, що ми живемо по-іншому, не в землянках із загальною вбиральнею на все село. Щоби змінити їхню ментальність, треба показати їм, що існує зовсім інше життя. Ось такою вітриною Україна й має стати. Ми матимемо величезні інвестиції й дуже швидко станемо привабливою країною не тільки з погляду хайпу, нашого патріотизму, любові до життя та життєрадісності, але й економічно. Українці дуже здібні, працьовиті та талановиті люди. Саме це ми й покажемо світу.

Які головні завдання в Комітеті Верховної Ради України з питань транспорту стоять зараз? Як сьогодні розвивається транспортна галузь в Україні? Що, на вашу думку, необхідно змінити?

Ми маємо чимало проблем із логістикою, бо не працюють наші порти. Сьогодні дають різні оцінки, але я можу сказати, що ми зараз спроможні експортувати щонайбільше 10 % від того об’єму, який транспортувався морем. Сухопутна логістика — це завдання номер один. Є великі питання із залізницею. Зрозуміло, що розвиватися в сторону росії ми вже ніколи не будемо, але треба щось робити із широким залізничним полотном: або нам потрібні вузькі колії, якими користуються в Європі, але тут питання в тязі, адже у Європі недостатньо локомотивного складу, який зможе забезпечити такий значний вантажопотік, або широкі рейки тягнути у Європу й там будувати логістичні центри.

Друга проблема — автомобільний транспорт, а саме пункти перетину кордону. Сьогодні черги на кордоні сягають у десятки кілометрів, і це наші реалії. Нам треба будувати більшу кількість пунктів переходу. Насправді, європейське страхування не працює на території України для європейських машин і для європейських водіїв, тому парк автомобілів може бути тільки український, і водії теж повинні бути українцями. До речі, через усі ці нюанси ми мали дефіцит палива на заправках, а в аграріїв — відсутні добрива.

Ми маємо колосальну проблему зі збутом нашої аграрної продукції. Є важлива ініціатива щодо побудови шляхопроводу для експорту, наприклад, соняшникової олії. І це більш ніж актуально. Побудова таких шляхопроводів для харчових олій — украй важливе питання, бо від цього залежить значний відсоток ВВП нашої країни. Саме такими основними питаннями наразі займається комітет.

Авторка: Уляна Сторощук.

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.