Ексклюзив

21 Лют, 19:48

962

«Ми стали бомжами, а мама втратила ногу»: яку допомогу отримує родина Яковенків з Бучі, яка дивом пережила окупацію

«У вас вулиця не та!» – так відповіли в Бучанській адміністрації Світлані Яковенко щодо відбудови на сусідній вулиці. «Як же не та, коли розстріляли 11 моїх сусідів, зруйнувавши всі будинки вщент?». Тож, тепер Світлана скрізь розповідає про жахіття на вулиці Франка, щоб вона стала тією, якій хоч якось допомагають.

Її мати, інвалід другої групи, лишилася ноги через окупацію; батько – пенсіонер; а сама вона – з інвалідністю від народження. ЇЇ родина досі не отримала жодної допомоги від адміністрації, окрім єдиноразової гуманітарки. Держава й досі протез для мами тільки обіцяє. «Київщині 24/7» Світлана ексклюзивно розповіла неприкриту правду про відбудову Київщини та допомогу, яку в реальності отримують постраждалі від війни «прості» бучанці без провладних зв’язків.

Як ваша родина жила до повномасштабної війни?

Ми жили чудово. У нас був двоповерховий будинок. Мама ходила, мала 2 ноги…

Маму звуть  Надія Михайлівна, 1956 року народження. Вона вже 15 років не працює, бо пенсіонер і має інвалідність 2 групи. У неї цукровий діабет – інсуліново залежний. У 2020 році їй повністю видалили ліву молочну залозу через онкологію.

Батько, Юрій Сергійович, 1954 року. Він також уже пенсіонер, за професією – бульдозерист-тракторист. Він закінчував Немішаєвський технікум – механік-тракторист. Після армії відразу почав працювати на машинах і тракторах. Через те, що це рідкісна професія, тато й зараз має часткові заробітки. Наприклад, у Ворзель міст він горнув, робить насипи на  площадки під торговельні центри в Бучі, Ірпені. А ще ремонтує цю техніку.

Я працюю бухгалтером у приватній медичній клініці, яка спеціалізується на хронічних захворюваннях, з 2001 року. З початку пандемії вимушена брати підробітки, бо з того часу з кожним днем роботи й зарплати менше й менше. Зараз моя клініка взагалі стоїть.

До повномасштабного вторгнення в нас було своє маленьке господарство: під забудову – десь 5 соток, і під город – теж десь 5. То в нас все своє було вирощене, й було достатньо коштів для того, щоби нормально жити.

У городі порались усією родиною. А моєю особистою супергордістю були 4 великих кущі ялівцю по 2 метри. Я їх почала ростити ще в студентські часи з 10 сантиметрів, з малесеньких гілочок. Років 20 я їх виходжувала. Щороку всі сусіди чекали, коли я цю красу прикрашу на Новий рік.

Усе воно вщент згоріло разом з будинком і гаражем в окупацію Кївщини. У землі залишились тільки корінці.

Ми з благополучного життя стали… ну, бомжі, чи як назвати? Усе в нуль пішло.

Як ви дізнались про початок повномасштабної війни?

24 лютого я збиралася на роботу. Будильник в мене на 6 годин кожного дня заведений. Але того дня прокинулася раніше, почувши вибухи, бо ми живемо біля Гостомельського аеропорту – десь 2-3 км. У мирні часи, коли над моїм будинком пролітали літаки, я з другого поверху так милувалася. Особливо ввечері їхні вогники виглядали дуже романтично. Було дуже красиво.

Тоді мені зранку подруга зателефонувала: Света, вторгнення почалося. Кажу: я чую. Але мозок ще цього якось не розумів і не хотів вірити. Тож я зібралася на роботу на електричку о 7.20, але її не було. І зв’язку вже не було. Якось зловила через вайбер директора: може, мені не їхати. Він сказав: їдьте обов’язково, бо треба вирішити питання. І ми з подругою-держслужбовицею пішли з Лісової Бучі на Бучу шукати маршрутку на Київ. Електричка приїхала десь на початку 9-ї. Я доїхала на Святошино, звідти – на метро. Із запізненням приїхала на роботу, відпрацювала. В 17.00, як завжди, їхала додому. Тоді я змогла доїхати тільки до метро Шулявка, бо метро вже далі не їхало. Дішла пішки до Святошино десь за годину чи півтори. Багато людей ішло, транспорт весь стояв, було багато машин на виїзд з Києва. Потім сіла на якусь електричку в сторону Бучі. Вона не зупинилися на моїй зупинці Лісова Буча, тільки – на Бучі. Звідти мені додому хвилин 30 з лишком пішки. Було лячно, страшно, темно. Бомбили Гостомель, зривали мости виїзду на Київ, поруч Романівський міст, іще один міст зривається. І воно з усіх сторін лупить.

Потім уже ніхто не їздив на роботу. І зв’язок почав пропадати постійно. Через кілька днів не стало світла – а тоді нема й води, бо в нас свердловина. Добре, що в сусідів був колодязь. А потім і газу не стало.

Коли окупанти зайшли в Бучу?

24 вони брали десантом Гостомель – наші відвоювали. По Бучі окупанти почали кататися 26-27 лютого. Вони, як мурашки, наповзли. За такий короткий час були вже на кожній вулиці. У двір до мене й сусідів вони заїхали десь 9 березня, почали жили на нашій вулиці. А до цього тиждень чи більше на сусідній вулиці жили – Набережній. Я їх через город бачила.

Як вони заїхали в місто, ми вже в магазин не ходили. Бо першим ділом вони пограбували всі магазини й аптеками. Ми дуже з запасом не закуплялися продуктами й ліками, бо не очікували, що таки така війна почнеться. В адміністрації працювали волонтери. Я зверталась до них за ліками до волонтерів. Але відповідь була така: якщо ви можете прийти в адміністрацію, можемо вам щось дати. Довезти не могли, бо скрізь ішов розстріл. Вийшло, що ми відрізані від будь-якої допомоги. Тому залишились без ліків, хліба, уже майже нічого не було.

Найгірше те, що ми з батьком могли якусь кашу поїсти, а мамі треба багато їсти, бо інсулін вимагає. Якщо вона не вколеться й не поїсть, то жити не буде.

Чому ви не виїхали з Бучі до 24 лютого, адже чутки про повномасштабну війну вже дуже настирливо ходили?

У мене кум АТОвець – хороший воїн. Ми якось цю тему в січні піднімали. Ніхто не вірив, що буде наступ, навіть він. А потім він відстояв Гостомель, ТЦ «Жираф», де знищили колону кадиривців.

А 24 лютого не було думок виїхати?

Не було, бо я слухала телевізор. Спочатку казали: потерпіть трохи – усе закінчиться. Потім, коли рашисти почали каталися по сусідній вулиці – я думала, що вони тут тимчасово на кілька днів і далі поїдуть. А потім горів «Жираф», і кадирівці, і стало так, що більше часу йде бій, ніж тиша. Тиша в тебе години на дві, а інше – бій. Я вирішила, що треба їхати. Але куди і як? Багатьох по дорозі розстріляли.

Коли ви виїхали з окупації?

Коли намагались запустити перший потяг з людьми й дітьми зокрема – летить російський літак й бомбить рельси, потяг сходить. Ми біля залізниці живемо. Усе просто на наших очах відбувалось.

9 березня окупанти зайшли до нас у двір. Зустріли мене біля погребу троє. Допросили, перевірили телефони й документи, порахували нас. Я сказала, що в мене мама хвора – ми на сусідському мангалі готували їжу. Санвузол у нас уже на вулиці був. Вони сказали, щоби ми навіть в туалет з білим прапором ходили, аби вони бачили, що ми не агресивно налаштовані. Якщо вийдеш за двір – будуть стріляти.

Потім вони пішли по сусідах. Я чула крики.

А на наступний день ми виїхали, побачивши оголошення про зелений коридор. Обмотали машину білим, й вони нас дивом випустили. Нам пощастило, бо попередній зелений коридор росіяни розстріляли.

ЖАХІТТЯ ОКУПАЦІЇ, ЯКІ ПЕРЕЖИЛА БУЧА ПІСЛЯ ВИЇЗДУ ЯКОВЕНКІВ

«Так вони й чекали зброю з ТРО – поки їх рашисти не розстріляли у власних дворах»

У мене було багато сусідів, які одразу пішли в тероборону. Їх записали, зброї не дали, сказали: чекайте – подзвонимо. Так вони й залишились чекати, десь зо 2 тижні чекали, поки їх не розстріляли російські військові у власних дворах.

Уже після 20 березня нікого не випускали: скрізь сиділи снайпери. У кінці вулиці росла велика груша-дичка – там, наприклад, вони прилаштувались. Тод вже просто стріляли по людях, які перебували у себе у дворі.

Рашисти ставили танки, БТР-и, інші військові машини у дворах під навісом, під великими деревами. Тільки в мене на кутку двору їх декілька стояло. Вони звідти на Ірпінь й далі на Бучу кидали вогонь, щоби прорватися на Київ. У нас був такий п’ятачок, з якого зручно в усі боки мати ціль.

«Третіми зайшли буряти –  і чинили жостоку розправу»

Там якось змінювались бригади. Першими були російські військові. Потім – інша команда. А потім зайшли буряти – і ось вони вже не випускали людей, чинили розправу. Після деокупації знайшли тіла. У одного ноги по коліна ампутовані тупим предметом. У його батька – вище біля таза ампутовані. У його жінки руки не було. У їхнього сина чи брата колюча проволока в горлі. То вони не просто розстрілювали, а перед тим ще катували, щоб родичі на це дивились. Після того розстріляли всіх й вивезли в кінець вулиці – намагалися спалити. Зрештою рятівники вже знайшли обгорілі закатовані тіла. Довго шукали.

Де ви знайшли прихисток, як облаштували своє життя переселенців?

На Хмельниччині. Їхали в нікуди. Як були ближче до Києва – з’явився зв’язок. І на ФБ я побачила оголошення про будинок для переселенців в селі Осламів і телефон. Я подзвонила цій дівчинці, вона сказала: їдьте, староста відкриє. Дівчина жила на Тернопільщині, а на Хмельниччині мала спадщину від мами. Я не розуміла, як це, але робити було нічого – поїхали туди. І справді нас чудово прийняли. І дров привезли, і продукти, і соління, і мийні засоби. Якось воно так було дивно й дуже радісно, що нас зустрічають, наче рідних. Будинок був простенький, з грубкою. Усі зручності – на вулиці, і паркан пів метра прозорий… Теж дивно Але виявилося, що там нема кого боятися й там було тихо. Тихо, сонечко світить, і ти живий – думаєш, як це ти взагалі змогла вибратися.

Після жахіть окупації, що морально допомогло вижити, й пережити це все, як ви підтримуєте себе психологічно, чи звертались за допомогою психологів?

У нас одне на друге навалилось. Вибрались з окупації – виявилось, що у мами через життя в погребі з’явилась страшна, смертельно небезпечна гангрена. То мені не було, чесно кажучи, часу про психолога думати – треба щось робити. Треба було повертатись додому до лікарки-професорки, яка веде маму з 1995 року. Інститут спочатку був закритий, тож ми чекали, поки щось запрацює. Вона порадила ліки. На місці в селі в денній амбулаторії прокапували й кололи – таким чином процес розвитку гангрени трохи загальмували.

12 травня ми вже були в Бучі – побачили зруйнований будинок. Лікарі сказали, що треба тільки ампутувати вище коліна. Але через супутні хвороби – велика вірогідність, що мама не переживе операцію. Нові випробування. Найгірше було, коли мама мені сказала – вирішуй. У мене ледь дах не поїхав за кілька днів «оці вирішуй». Як мені вирішувати, коли консиліум лікарів каже, що вона не прокинеться після операції, однак треба щось робити. І я вирішила: якщо не ампутуємо – і так від гангрени помре, якщо спробуємо – є шанс.

Вижила, реанімація, переливання крові, пошук донорів.

Тепер вона потребує постійної уваги. Ми з батьком міняємося. Вона ж взагалі не може ходити й сама себе обслуговувати.

З якими проблемами лікування ви стикнулись далі? Чи допомагає в цьому аспекті держава?

Центр соцзахисту в Бучі дав мамі інвалідний візок в оренду – поки є можливість, користуйтеся. А щоб отримати протезування й візок від держави – треба звернутись в поліклініку. Запущено Державну програму реабілітації.

Система така: Бучанська лікарня видає довідку, направляє її на комісію МСЕК (Медико-соціальна експертна комісія), вона робить заключення – і потім ми можемо з нею звернутись в Обласний фонд інвалідів та інші структури допомоги за протезуванням й іншими необхідними речами для життя людини з інвалідністю. Напише довідку – тоді вона може отримати. Це  модульний протез, протез для купання, чохли, взуття…

Скільки я намучилась в цій Бучанській поліклініці.  Вони довідку видають халатно, заповнюють абияк, почали чіплятися до довідки про ампутацію з київської хірургії, яку виписував професор – ніби незрозуміло, яку кінцівку ампутували. Хоча там було написано, що нижня кінцівка. І навіть я – не медик, і розумію, що верхні кінцівки – руки, а нижні – це ноги. Дуже образливо було. Вони довели мене до такого стану, що я ледве стримала сльози…

Вийшла, зателефонувала хірургу, пояснила ситуацію: будь ласка, якщо можна, перепишіть довідку, щоб уся ця офіційна інформація уже у вашій довідці була з кодами для протезування та ін. – може, тоді Буча напише правильно.

Зробив, я знову в Бучанську поліклініку з проханням написати довідку правильно, бо інакше я не зможу отримати ніякої допомоги. Вони нічого не виправили, не переписали. Що було – так і направили в комісію, доклавши тільки довідку від хірурга.

Врешті-решт воно так і дійшло до Центру протезування – усе було знову неправильно. Але там, напевно, мене пожаліли, бо сказали, що самі розберуться з Бучанською поліклінікою й все оформлять, як треба.

Отож, аж під Новий рік ми змоги подати заявку на протез – тепер вже чекаємо його. Вони кажуть: іде війна – немає коштів. Невідомо, коли буде.

Коли ви повернулись додому, виявили, що дім ущент зруйнували окупанти. Наразі ви живете в літній кухні без опалення? Чому не заселяєтесь в модульні будиночки?

У нас літня кухня зберіглась – і виходить, що модульний будинок нам не надають. Вони тільки для тих, у кого навіть сараю не лишилось. Є літня кухня – живіть. Там немає ні душу, ні вбиральні. Але воно однак краще, ніж модульні будинки. У них узимку жити неможливо. І зараз там взагалі нікого немає – усіх поперевозили в санаторії. А ще за комунальні послуги там немаленька сума випливає.

Яку допомогу після деокупації ви отримали від держави чи адміністрації Бучі: виплати, відбудова, гуманітарка?

Як ВПО отримували матеріальну допомогу: на батька й мене – 2 000 грн, і на маму – 3 000 грн. От і вся матеріальна допомога, яку ми отримали від держави. А коли приїхали додому – соцзахист Бучі мені надав гуманітарку: продуктовий набор, матраси, ковдри, мийні засоби, а також залізні чашки та каструлі.

Я весь час, коли чую, що можна записатись на якусь допомогу в місті з відбудови – пишу. Навіть якщо пропонують вікна, двері й дахи – але в мене будинок вщент зруйнований: вікна мені нема куди вставляти. Наприклад, робили дахи: я написала заявку на паркан. Адже дахи роблять з дерева й металочерепиці – дайте мені ці матеріали, я сама собі хоч паркан зроблю. Вони мені у відповідь: вам потрібно більше, ніж зараз ми даємо – чекайте інвесторів.

Коли я звернулась в адміністрацію, щоб мені «розгребли» будинок, сказали: ми знайшли тільки, куди вивозити сміття, а чим і за які кошти – ні. А мені стіни залишились, які розвалюються. Якось із другого поверху цеглина летіла на голову, бо цемент вигорів. Розібрати це самотужки ми не могли. Про нас якось дізнались волонтери – і зробили це все за 4 доби.

Це було від Фонду «Нова Юкрейн». Вони відзвітували в себе на сторінці, що кошти було витрачено за моєю адресою за особистим зверненням громадянина. А потом адміністрація вступила в переписку зі мною: це ми зробили…

Ще якось я писала особисте звернення до місцевих депутатів за індивідуальною фінансовою допомогою. Є така система, коли гроші виділяються адресно від облради. Я написала заяву на маму – було відмовлено. У Центрі соцзахисту дуже здивувались. сказали: пиши ще на себе – ти ж теж інвалід. Тоді через 2 місяці вони мені перерахували 2 000 грн допомоги. Чи то вони зрозуміли, що були неправі чи думали, що я від них не відчеплюсь.

Була інформація, що завезли багато гуманітарної допомоги з ліків в адміністрацію. Там мені сказали, що все вже пороздавали по амбулаторіях – звертайтесь до сімейного лікаря. У лікарки були тільки засоби від блювоти та ібупрофен у розсип. Усе! Тобто найдешевші і найпримітивніші ліки, які з такими захворюваннями, як у мами, майже нічим не допомагають. Я так розумію, нормальна гуманітарка була десь «загнана», і до сімейних лікарів просто не дійшла.

А нам було треба дуже багато ліків і дуже дорогих. Вдалось знайти волонтерів – вони 3 місяці мамі ліки доставляли. І такі дорогі, які важко було дістати навіть в Україні на той час.

Що ви відчуваєте напередодні річниці повномасштабної війни? Не плануєте виїхати через можливий повторний наступ?

Ні… Я думаю, тоді ми були не готові, і через те окупанти так дуже далеко зайшли, Зараз, кажуть, наші кордони добре обладнані й перекриті, і військові більш підготовані. Думаю, вони не зможуть повторити те що, творилося в Бучі. Думаю, можуть кидати щось з неба. Але того, що вони прийдуть сюди і я їх знову побачу у дворі – такого не буде. Дай Бог, щоб такого ніде не було.

А виїжджати зараз я не знаю, куди – просто зараз всюди небезпека. Вони ось нещодавно і Хмельницьку область бомбили.

Та й фінансів немає, щоб виїхати. Та й маму зараз з однією ногою ми  можемо тільки на руках кудись доправити. І це ж дорога: поїсти – одне діло, а нужда… Нам і в хаті з нею важко, не то, що кудись вивозити.

Якщо ви хочете реально допомогти родині Світлани:

Приватбанк, гривня – карта: 5457 0822 3747 2316 Яковенко Світлана;

Приватбанк, євро – 5168 7520 1932 7462;

PayPal – yakovenkoua@gmail.com

Фото: Світлана Яковенко.

Авторка: Аня Алляйн.

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.