Ексклюзив

20 Кві, 19:00

314

«Кияни зі сльозами на очах дякували за те, що ми вистояли»: інтерв’ю з військовим капеланом «Бучанської варти» Анатолієм Кушнірчуком

«Це диявол, який одягнув форму російського солдата і показав, яким він є насправді». росія принесла нашій країні безмежну кількість страждань. Це неможливо забути, пробачити, хочеться лише помститися та забути.

російські окупанти, ідучи величезними колонами військової техніки на Київщину, очікували на те, що їх будуть зустрічати з посмішкою на обличчі та квітами, проте все вийшло не так, як вони собі запланували. Звичайні люди, бучанці, стали на захист свого міста та боролися з окупантами, не маючи при собі важкої зброї.

Ми поспілкувалися із військовим капеланом громадського формування «Бучанська варта» Анатолієм Кушнірчуком, який розповів історію про те, як 17 добровольців боролися з колонами російської техніки, що шокувало найбільше та як зараз живе Буча після пережитого.

Як та коли вдалося заснувати вашу організацію?

Громадське формування з охорони правопорядку і державного кордону України «Бучанська варта» було засноване у 2013 році під час революції гідності. До нього увійшли люди, які були у 24 сотні самооборони Майдану та Правого сектору. Це бучанці, які об’єдналися заради єдиної мети. 

Нет описания фото.

Вже тоді було відомо, що росія почне окуповувати наші території та здійснювати напад на нас. За допомогою юристів ми дізналися, що можна створити громадське формування. Тобто якщо порушений державний кордон, то ми маємо право фактично воювати з ворогом, а якщо диверсійні групи або масові заворушення, то можемо взаємодіяти з Нацполіцією, щоб це зупинити.

Чи думали ви у 2013 році, що окупант може прийти в Бучу?

Ми не думали про це. Але розмірковували про Крим та схід країни. Завжди так історично складалося, що як тільки країна-сусід слабшає, то вона обов’язково хоче щось забрати в інших.

Ми розуміли, що події на Майдані послабили росію, адже український народ захотів змінити владу та жити краще. Українці згадали, що вони завжди були вольовими та вмирали за волю та свободу. З цього моменту ми розуміли, що десь будуть провокації, але не очікували, що ворог дійде аж до Бучі.

Чи велика у вас команда?

У 2014 році у нас було близько 70 осіб. Відтоді з нашої організації дуже багато людей пішли на службу або волонтерити. За всі роки існування через наше формування пройшло 300 людей, більшість з яких жителі Бучі.

Як зустріли 24 лютого у штабі та як захищали своє місто від росіян? Як пройшла перша “зустріч” з росіянами та добровольцями Варти?

До початку ми вже здогадувалися, що буде війна. Ми приїжджали до силових структур та вирішували, що робити, адже біля нас є аеропорт у Гостомелі і саме це буде великою проблемою, адже звичайний російський варіант захоплення нам відомий. А саме – висадка десанту, захоплення аеропорту поблизу Києва і тоді сам захід на Київ.

Своєю чергою силові структури говорили, що нічого не буде, щоб ми не переймалися. 20 січня ми повідомили всіх наших добровольців, що необхідно мати готовність №1, оскільки бойові дії наближаються. Адже на кордоні розташувалося дуже багато військ, а це все не просто так, тому було цілком ймовірно, що почнуться бойові дії.

Тому ми закликали підготувати всю свою амуніцію, документи та прийти на пункт збору, який організували в нашому штабі біля супермаркету «NOVUS» в самому центрі міста. І коли настало 24 лютого, всі ці люди вже о 06:30 були у нас. Станом на дев’яту годину ранку було близько 300 записаних людей. Але була проблема зі зброєю, тому ми почали шукати її.

Возможно, это изображение дерево и дорога

Коли зараз спілкуєшся з різними чинами влади, то вони говорять, що готувалися, але не вірили, що це станеться. Ніхто не міг повірити, що росіяни можуть аж так наступати. Ми проводили курси домедичної допомоги, готувалася територіальна оборона. Особисто я читав курс «Самоорганізація під час бойових дій», тому ми готували населення і дуже багатьом це допомогло. Схарактеризую це так – «готувалися, не вірячи».

Ми спостерігали за висадкою російського десанту в аеропорті «Гостомель». Якби у нас було важке озброєння, завдали б їм значних втрат, але ми нічого не мали на той момент. Ми почали підривати мости, виставляти дозори, щоб наші люди могли бачити рух ворога. Єдиний міст, який не могли зірвати — між Гостомелем та Бучею. Це саме той міст, через який зайшли окупанти.

Вони почали рух в нашу сторону 27 лютого із самого ранку і вже о 07:20 їхали Вокзальною вулицею та піднялися вверх. Біля «Новусу» ми виставили своїх 17 добровольців проти 36 одиниць техніки ворога, який їхав, сидячи нагорі броньованої техніки, і співав пісні.

Возможно, это изображение на открытом воздухе и текст «NOVUS cK. np cи WELCOM W L OM npoAyKT»

Напевно їхня розвідка їм доповіла, що Буча не буде чинити спротив, тому вони одразу підуть на Ірпінь, а через нього на Київ. Але все було не так просто. 17 наших добровольців дали їм бій. Вони, звісно, проїхали далі, але декілька одиниць техніки ми підбили і спалили. Вони прорвалися вперед і ми зрозуміли, що нам немає чим воювати. У нас було два ручних протитанкових гранатомета, стрілкова зброя та коктейлі Молотова.

Таким чином ми їх затримали, щоб ЗСУ могли зосередитися та підготуватися до їх ураження на Вокзальній вулиці. На жаль, в цьому бою загинув наш ветеран АТО Володимир Ковальський. Це людина, яку ми завжди відмовляли від будь-яких бойових дій, адже під час перебування на сході країни він втратив обидві ноги та був на протезах. Але він наполягав на тому, щоб йому видали зброю, адже знає всю специфіку військової справи. Ми його, звісно, намагалися зупинити, адже це вуличні бої, де потрібно вдарити та швидко втекти. Так і сталося, він не зміг швидко втекти.

Ігри Героїв

Володимир Ковальський, фото: РБК-Україна

Також у нас було п’ятеро поранених, з них один дуже важкий. Втрати ворога за 27 лютого – 195 осіб.

Потім окупанти зайшли назад в аеропорт, перегрупувалися і через 3-4 дні зайшли в Бучу одразу з шести сторін. Тут їм чинили опір, але це було неефективно проти такої масованої кількості броньованої техніки та озброєних десантників. Тому ми були змушені відступити та воювати ситуативно, перебуваючи в окупації. Нас рашисти шукали і люди, яких вони запитували, казали нам евакуюватися, адже врешті-решт хтось може видати нас.

Тому ми почали займатися евакуацією мирних жителів. Ніхто не вірив, що потрібно буде виїжджати, адже люди подумали, що 27 лютого бій закінчився і більше армія рф не повернеться. Ми фактично з криками евакуювали жінок та дітей.

При евакуації загинула наша волонтерка Жанна Каменєва, яка почала вивозити людей. 5 березня з нею зник зв’язок і потім знайшли її автобус, що згорів від прямого попадання разом з нею та трьома людьми, яких вона намагалася евакуювати.

Возможно, это изображение 1 человек и текст «жанна каменева волонтерка буча»

Скоріше за все їх розстріляли в машині, коли вони їхали, а потім туди влучила міна. Поки що не можна зрозуміти, що саме сталося, адже автомобіль згорів вщент разом з людьми, тому решток там було дуже мало. Цей автобус возять по всій Європі, розказують цю жахливу історію. Він був в Німеччині і всі бачили доказ російської інтервенції в Україні.

Возможно, это изображение 2 человека, автомобиль и на открытом воздухе

Це була перша наша волонтерка, яка загинула, виконуючи таку благородну справу. Вона з 2014 року возила допомогу на фронт, тому її не можна було переконати не їхати. Жанні вдалося врятувати багато людей, але остання поїздка виявилася смертельною.

Жанна почала допомагати фронту у 2014 році

Особисті фото Жанни Каменєвої

Також з нашої команди під час боїв за Бучу загинули добровольці Олексій Побігай та Ігор Дідківський.

Що вас шокувало найбільше, коли ви побачили наслідки російської окупації в Бучі?

Найбільше шокувало те, що вони заміновували тіла дітей. Через те, що я військовий капелан, мене мало чим можна здивувати в таких випадках, але це дуже жахнуло. Також їхні ситуативні братські поховання, катівні, які вони організували, кого там мордували та вбивали, та їх кількість.

Перехрестя вулиці Яблунської і Нового шосе, де вони влаштували «тир», в якому люди були мішенями. Люди з білими пов’язками виходили за водою, але вони їх просто розстрілювати. Жертви лежали і нікому не дозволяли їх чіпати, щоб навіть похоронити при дорозі.

От всі кажуть «звірства в Бучі», але їх тут не було, адже звірі такого ніколи не роблять. Це диявол, який одягнув форму російського солдата і показав, яким він є насправді.

Є люди, які до мене звертаються, як до капелана, через рік після пережитого. Вони лише зараз починають розповідати історії про зґвалтування, катування до найменших деталей. Я переконую деяких людей пройти лікування, адже моральна травма в них величезна, її треба лікувати за допомогою медикаментів та психологів.

Ми знаємо ще не всі історії, оскільки багато хто мовчить, дехто виїхав за кордон, багато загинуло цілими родинами. Зараз є понад 60 поховань, але без імен. Визначалися ДНК, проте немає родичів, які б звернулися для встановлення коду ДНК своїх загиблих рідних.

Фото: RONALDO SCHEMIDT/AFP via Getty Images

На початку повномасштабного вторгнення ваш штаб зруйнували окупанти, де ви зараз розміщуєтесь?

Коли рашисти дізналися, хто чинив їм опір прямо в центрі міста, то одразу зайшли у наш штаб, виламали двері, замінували його та підірвали. На щастя, там нікого не було. По ньому гатили поки він не загорівся. Також вигоріло два під’їзди квартир. Наразі наша команда поділилася на тих, хто служить в ЗСУ, в «Добробаті» та займається волонтерською діяльністю.

Вам допомагають закривати збори звичайні люди чи є якась підтримка від українського або іноземного бізнесу?

Нам допомагають прості приватні підприємці Бучі, інших міст Київщини. Також допомагають представники церкви. Навіть церкви з Рівного. Вони стали першими, хто приїхав до нас з допомогою, коли деокупували Бучу. Волонтери привезли їжу, адже люди не бачили місяць навіть хліба. Місцева влада також взаємодіє з нами.

Возможно, это изображение 5 человек, люди стоят и на открытом воздухе

Чого зараз потребують військові найбільше?

Насамперед – це електроніка, дрони, оптика, генератори, автомобілі, адже зараз триває дуже інтелектуальна війна, тому цього не вистачає найбільше. Це, звісно, дорого, але якщо дрон врятував життя нашим військовим або навів координати, де розміщуються окупанти, то я вважаю, що це того вартує.

На постійній основі потрібні тактичні аптечки, які передають друзі із США. Багато із нас зараз служить, але ми не полишаємо волонтерську діяльність, адже за вісім років з’явилося багато підрозділів, які нам довіряють і яким ми допомагали. Коли вони звертаються, ми не можемо відмовити.

Крім того, на нашому утриманні є біля десятка сімей, які втратили рідних або є самотніми.

З чим були найбільші труднощі за час вашої діяльності?

Коли нас просять, наприклад, зібрати на дрон, то ми хочемо, щоб це сталося якомога швидше, щоб той дрон вже був у військових на фронті, адже це життєво необхідно. Адже бувало й таке, що запізнювалися на декілька годин і через це люди гинули, бо у них не було на той момент того, чого вони потребували.

Нет описания фото.

Як зараз живе Буча, як люди себе почувають після пережитого?

За моїм особистим спостереженням близько 80 % жителів нашої громади повернулися на Батьківщину та почали активно працювати над відновленням. Місцева влада теж працює плідно. Всі ми бачили як відновилася вулиця Вокзальна, яку було вщент зруйновано. 

Вулиця Вокзальна, фото: Борис Корпусенко

Як виглядає Буча сьогодні - репортаж з фото

Бучанці не питають: «що там зробили?», а навпаки: «що потрібно ще зробити?», тому завдяки згуртованості все відбудовується. До нас на початках приїжджали люди з Києва, які допомагали розбирати завали. Кияни зі сльозами на очах дякували за те, що Буча, Ірпінь, Гостомель стали форпостом для столиці.

Вулиця Вокзальна в Бучі

Хочеться побажати, щоб кожна людина не втрачала надії і віри в те, що Бог скоро допоможе нам здобути Перемогу. Ми бажаємо, щоб всі наші військові повернулися додому та перекваліфікувалися у будівельників, адже нам ще потрібно відбудувати 25 % країни. 

Авторка: Карина Бовсуновська

Фото надані Анатолієм Кушнірчуком

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці й в Telegram-каналі.